Жахливий місяць російського полону: історія одного підвалу в українському селі
Світлана Ославська, TIME
Останні години в підвалі, 31 березня 2022 року
3 березня 2022 року російські військові зайшли в село Ягідне в Чернігівській області. Вигнали мешканців із домівок і зігнали до підвалу місцевої школи, а в самій школі влаштували штаб. Майже місяць, аж до свого відходу 30 березня, вони утримували в підвалі практично все населення Ягідного — майже чотири сотні людей, включно з дітьми і старими.
У підвалі було так тісно, що спати доводилося сидячи. Люди мусили дбати самі про те, як прогодуватися й чим нагодувати дітей, зокрема немовлят. Підвал не вентилювався, від браку кисню найстарші божеволіли й помирали. Росіяни не дозволяли ховати померлих одразу, а коли нарешті дали дозвіл, то обстріляли людей на цвинтарі. Тепер, розповідаючи про місяць життя у підвалі, вцілілі знаходять таку аналогію — концтабір.
Застілля
В останні вихідні літа в Ягідному п’ють червоне вино і бузиновий квас. На мангалі чекає шашлик, а тарілкам на столі тісно, як і людям за столом. Але сьогодні ця тіснота всіх тішить. Виголошують новий тост — за зустріч і за те, що живі. Випадкова фраза запускає серію уривчастих спогадів:
— Котрого дня люди почали божеволіти? Я кажу: це ж і ми скоро…
— А в туалет уночі як піти? В нашій кімнаті 150 людей – і три відра!
— Дві години дали на похорон. Почали прикопувати — приїхав «Тигр» і обстріляв. Просто до покійників стрибнули в ями.
Найгучніша за столом 47-річна жінка. Це Світлана Баранова, до війни вона мала власне турагентство в Чернігові, а тепер вчиться на перукаря. Поруч — її подруга, 32-річна Лілія Блудша. Обидві стрункі, з довгим темним волоссям — ніби сестри.
— Треба було бачити, як ми після підвалу їли! — сміється Світлана. — Чіпси, кукурудзяні палички — морда отака стала!
Їхні чоловіки мовчазні, більше слухають. Ця четвірка приїхала з міста Славутич, що за годину їзди від Ягідного. Місто атомників, збудоване для працівників ЧАЕС після аварії 1986 року. Лілія працює інженером на станції.
Серйозний чоловік на чільному місці — це Валерій Польгуй, або просто Валєра, як до нього всі звертаються, або — «староста підвалу», як жартує Світлана. Валерій ще не має сорока, але видно, що тут, за столом, він головний. Він виглядає зануреним у свої думки, але не забуває наповнювати келихи.
— Зробімо фото, поки тверезі, — звучить пропозиція, і всі стають під синьо-жовтий прапор. Валерій, його дружина, її сестра з чоловіком, їхні діти та гості зі Славутича. Усмішки, жарти, знімки на кілька телефонів — і вони повертаються до застілля. Жінки доносять свіжі страви, чоловіки забирають з мангала шашлик.
Сьогодні вся компанія святкує зустріч і життя. Пів року тому тут, у Ягідному, життя для них звузилося до задушливого підвалу без світла й туалету. А сьогодні вони вперше зустрілися після звільнення.
Школа, у підвалі якої утримували жителів Ягідного. Андрій Баштовий—The Reckoning Project
Портал у війну
27 лютого зранку Світлана та Лілія зібралися в коротку поїздку — відвезти медикаменти в одне село за 70 кілометрів від Славутича. До вечора планували бути вдома. Тоді вони ще не знали, що повернуться тільки на початку квітня.
За три дні до цієї поїздки розпочалося повномасштабне російське вторгнення. Чернігівська область опинилася під ударом однією з перших. 24 лютого подруг розбудили вибухи та звуки бою — незнайомі, чужі звуки. Відкривши місцеві чати і стрічку новин, вони дізналися, що російські війська перетнули кордон України. Подія, про яку всі говорили в попередні місяці, в яку не хотіли вірити, сталася.
В цій новій реальності мільйони українців практично не спали, не відривалися від новин, діяли наче один організм заради спільної мети — зупинити Росію. Ті, хто не на фронті, займалися або допомогою українській армії, або порятунком цивільних: евакуювали людей і тварин з-під обстрілів, возили продукти, воду, ліки. Світлана також не могла сидіти склавши руки. Напередодні вона вже з’їздила в один волонтерський рейс, а тепер із Лілією вони завантажили медикаменти у багажник чорного Hyundai і виїхали зі Славутича на південний схід.
Російські війська просунулися на кількадесят кілометрів углиб української території, втім на околицях Чернігова ЗСУ зупинили їхній наступ. Хоча в регіоні тривали бої, подругам вдалося проїхати понад половину шляху. Минули село Шестовиця, перетнули міст через Десну — й потрапили під обстріл. Пізніше вони дізнаються, що під Шестовицею (це 15 км від Чернігова) був бій, у якому росіян розбили. Але наразі волонтерки побачили тільки, як геть близько від автомобіля розірвався снаряд і лобове скло стало схоже на дрібну павутинку. Цей вибух, згадує Світлана, наче відкрив портал — вони усвідомили, що опинилися на території війни, тепер по-справжньому.
Жінки проїхали ще кілька кілометрів і в селі Ягідне побачили на дорозі людей. Зупинилися перевести подих. Розуміли, що до пункту призначення битим авто не доїхати. І повертатися страшно — обстріли. День хилився до вечора, і ягіднянець Валерій Польгуй забрав волонтерок ночувати до себе.
Перша зустріч
Юрист за освітою, Валерій працював в охороні в Чернігові і був депутатом від Ягідного до Іванівської сільської ради, до якої входить Ягідне. Посада сільського депутата неоплачувана, але вимагає від людини бути в курсі всіх проблем села. Освітлення вулиць, дороги, робота школи та клубу — усе, що стосується якості життя, так чи інакше входило в обов’язки Валерія. А що місцевого старости в Ягідному не було, то люди звикли: якесь питання — до Валєри.
У решті його життя нічим не відрізнялося від життя інших ягіднянців. На вечір 27 лютого він переобладнав погріб на сховище від обстрілів. Прибрали консервацію, разом із сином зробили пічку на дровах і ліжка. Тут усі й переночували: родина Валерія і волонтерки — разом їх було одинадцятеро. «Найкращий погріб», — скаже потім Світлана.
Наступного дня обстріли навколо тривали, Світлана та Лілія подзвонили рідним: виїжджати з Ягідного небезпечно, вони залишаться в селі ще на деякий час. 3 березня Валерій зателефонував знайомому в сусідню Золотинку. Той повідомив, що до них зайшла російська техніка і рухається в бік Ягідного.
— Зустрічайте, — і відімкнувся.
Валерій опустив телефон і почув шум. З його городу видно в’їзд до Ягідного зі сторони Золотинки. За голими деревами він побачив, як у село одна за одною в’їжджали військові машини. З них стріляли, і Валерій поспішив до своїх у погріб.
Знизу чув, як на його подвір’я заїжджає важка техніка, чув тупіт і стрілянину. Але того вечора до них ніхто не спустився. Завдяки одному трюку: на двері підвалу Валерій повісив замок-обманку, ніби вони зачинені ззовні. Двері смикали, та цим і обмежилося. Але наступного ранку почали зривати замок. Валерій крикнув:
— Не стріляйте, тут діти!
На мить усе завмерло, ніби людина по той бік дверей не очікувала почути голос. Але ненадовго. Пролунав наказ виходити, по одному. Валерій вийшов першим. Наступний наказ — роздягтися, лягти на сніг. Забрали телефон, шукали щось у контактах. Якщо в записах траплялося слово «Київ», розпитували детальніше, ніби саме по собі це слово несе загрозу. Обшукавши будинок, знайшли форму й вирішили, що Валерій — військовий. Той пояснював, що це не так. Говорив російською, але солдат не розумів його слів.
— Военный, военный, — повторював, не реагуючи на пояснення.
Солдати мали азійську зовнішність, і пізніше Валерій дізнався, що то були тувинці. Вони забрали з телефонів сім-карти й загнали всіх назад у погріб. Потім прийшли інші. Знову — наказ виходити, знов обшуки, лицем до стінки.
— Заміжня? — спитав солдат Лілю.
— Ні, — збрехала вона.
— Скільки років?
— 32. Ви вб’єте нас?
– Так.
Валерія знову питали, чи є у селі військові. Він казав, що немає.
— А ваш сусід, майор?
— Який сусід?
— З першого будинку. Ми його розстріляли. Він мав удома форму і фотографію, він майором був.
Сусід, 50-річний Віктор Шевченко, не був майором, а працював завскладом. Його сім’я виїхала з Ягідного після вторгнення Росії, а Віктор лишився. Незадовго до того він завершив ремонт у своєму будинку. «Буду хату стерегти», — пригадує його слова Тамара Климчук, теща загиблого. Востаннє вони зідзвонилися 3 березня, й Віктор казав їй, що не ховається у підвалі. Мовляв, ховатися — нижче його гідності.
Валерій цього не знав. Ще одну ніч він із родиною та волонтерками провів у підвалі. Але їхній дім уже їм не належав. Наступного дня, 5 березня, росіяни відкрили двері погреба:
— Збирайтеся. Ми переводимо вас у шкільний підвал.
Згори зліва направо: Ліля та Світлана повернулися у Ягідне через шість місяців після утримання у підвалі; російський офіцер сказав Валерію Пульгу: “Будеш відповідальним за всіх”; Родина Валерія приймає у себе на обід в Ягідному колишніх бранців підвалу 27 серпня 2022-го; росіяни вбили одного з синів Михайла Шевченка; інший вважається зниклим безвісти. Згори зліва направо: 1,3 Наталя Гуменюк—The Reckoning Project; 2, 4: Андрій Баштовий—The Reckoning Project
Шлях до підвалу
Вони похапцем зібрали документи і теплі речі та вперше за три дні вийшли за межі подвір’я. Це був пізній ранок, такий сірий і холодний, як буває ранньої весни. Такими ранками хочеться добре виспатися, пізно поснідати і сісти з родиною дивитися фільм, час від часу заварюючи чай і приносячи з кухні шматки пирога.
Але цей ранок був інакший, як усі ранки в Україні після 24 лютого 2022 року. Валерій не впізнав села. Скрізь, на кожному подвір’ї, стояла військова техніка. На ній були намальовані білі кола. Від його будинку до школи в кінці вулиці Лісової — 500 метрів, і на цьому відрізку Валерій нарахував 80 одиниць: БТРи, танки, міномети тощо. Скрізь метушилися солдати з червоними пов’язками, тягали боєприпаси.
Ягідне з одного боку обмежене сосновим лісом, а з іншого — трасою Київ-Чернігів. По один бік траси розкинулося колишнє садове господарство, завдяки якому Ягідне й виникло в 1950-ті та отримало назву. По інший бік розташовані п’ять вулиць села, і Валерій бачив, як із кожної вулиці до школи стікалися люди. Повільно, сім’я за сім’єю. Позаду кожної сім’ї йшов солдат із наставленим на людей автоматом. Росіяни гнали до підвалу навіть старих і немічних — рідні везли їх на тачках.
Біля найближчого до школи будинку на Лісовій люди могли бачити на землі тіло чоловіка. Анатолія Янюка вбили пострілом у голову 3 березня. Йому було 30, у селі його звали Толіком. «Росіяни говорили: “А чому він не підкорився нам? Ми йому казали: лягай! А він: “Ні, я на своїй землі і перед вами не лягатиму”», — Марія, Анатолієва мати, переповідає обставини вбивства сина, які почула від сусідів. Її самої на момент окупації в селі не було — жінка жила в Київській області, а до Ягідного приїздила навідати батьків. Тепер вона навідує тут і могилу єдиного сина. На вулицях села Марію можна впізнати за чорною хусткою.
Але люди, яких вели до школи, могли й не бачити тіла. Вони йшли — хто з відчуттям нереальності того, що діється, а хто у сльозах. «Невістка несе малого, ми — торби, чоловік — валізку нашу з документами, з усім найціннішим. Куртки, ковдри», — згадує мешканка Ягідного Ольга Меняйло, агроном із науковим ступенем і мама чотирьох дітей.
Раніше ягіднянці вже зустрілися у своїх будинках із російськими військовими. Для когось, як для Янюка і Шевченка, ці зустрічі закінчилися смертю. Для когось, як для Валерія, — допитом. Люди спостерігали, як топчуть їхні ноутбуки, миються в їхніх душових і вигрібають запаси їжі. «Ми прийшли звільнити вас від нацистів. Вари нам пельмені», — говорили російські солдати, витягаючи їжу з холодильника іншої ягіднянки Валентини Данілової.
— Навіщо ви сюди прийшли? — запитувала Ольга Меняйло. Минаючи їх разом із сім’єю (найменшому, її онукові, було чотири місяці), вдивлялася в обличчя військових. Одні дивилися з ненавистю, інші — розгублено, хтось мав порожній погляд.
— Хто вас кликав? — повторювала. Навмисне для росіян вона промовляла слова чистою російською мовою. Просила їх:
— Тільки залишайтеся людьми. Хоча б залишайтеся тут людьми.
Ті мовчали. То не були умови для розмови. А от біля школи — були.
Живий щит
Ягіднянська школа і дитсадок розташовані на краю села, у двоповерхівці з білої цегли. Ззаду підступає сосновий ліс — наче санаторій. Тут навчався Валерій, а згодом — його діти. Але в березні територію було не впізнати. Поміж гойдалками — темні брили військових машин, снують солдати з автоматами.
Ідучи до підвалу, дехто зауважив збоку, на бетонному парапеті, чоловіка із зав’язаними очима й руками. Попри холод, той сидів у легкому светрі, на шкірі виднілися синці. Біля нього двоє солдатів розмахували автоматами, а чоловік повторював, що він просто йшов додому. Хтось упізнав Анатолія Шевченка — рідного брата Віктора Шевченка, якого вбили, назвавши «майором». Після того Анатолія не бачили — дотепер.
У будівлі школи росіяни влаштували штаб. Але ті, кого гнали до підвалу, ще цього не розуміли. Бачили тільки, що їхня школа перетворилася на укріплену територію. А у класах іще не стерті написані крейдою на дошках слова: «23 лютого. Класна робота».
Ольга не хотіла миритися з тим, що їх, наче отару, заженуть до підвалу.
— Чого ви сюди прийшли? — хотіла пояснити солдатам, що російську армію в Ягідному бачити не хочуть.
— Ми приїхали звільняти вас від нациків, — повторювали ті.
— Тут немає жодних нациків, — казала Ольга. — Ви звільнили нас тільки від нашого дому. Даху немає, а в будинку — дірка.
Серед військових були на вигляд досвідченіші, а були хлопці до 20 років. Тих других їй було шкода, бо це ж «дитя». Дитя, яке ще недавно закінчило школу, а там, думала Ольга, його не вчили вбивати — навіть у російській школі його не могли вчити вбивати.
— Скажи, будь ласка, що відбувається? Нас тримають як живий щит? — звернулася до одного з тих «дітей». Ольгу, як і інших ягіднянців, вигнали зі сховища, яке вона з родиною облаштувала у перші дні після вторгнення Росії. Люди просили дозволу залишитися там, але отримували відповіді: «у нас наказ» або просто — «не можна».
— Скоріш за все, так.
Люди приходили й приходили, і врешті Ользі довелося спуститися, щоб зайняти місце. Підвал мав одну велику кімнату — колишній спортзал, п’ять менших кімнат і коридор. Те, що Ольга побачила у спортзалі, нагадало їй пекло з давніх ікон. Вона описала це так: «Мерехтить де-не-де свічечка, і у тьмяному світлі постаті людей одне біля одного, з приреченим виглядом. І страшенна задуха».
Валерій з родиною і волонтерками вже був у спортзалі. Ольга обрала прохолодніше місце. У вузькому коридорі біля стінки стояла довга гімнастична лава. На цій лаві розмістилися вона, її чоловік, син, його дружина з чотиримісячною дитиною та інші ягіднянці. Загалом у коридорі було близько пів сотні людей.
Пізніше порахували, що у шкільному підвалі на одну особу припадала десь половина квадратного метра. Площа — близько 170 квадратних метрів, а сиділо в підвалі 368 людей, з них — понад 70 дітей. Сидячи хто на лаві, хто на підлозі, схиливши голову на плече сусідові й не знаючи, чи зустрінуть ранок, вони провели першу ніч.
Зліва направо: Сторінка зі щоденника Ольги Меняйло: “Ярема зміг відіспівати і почався обстріл”; куток підвалу школи, сфотографований 12 травня 2022-го. Зліва направо: Наталя Гуменюк — The Reckoning Project; Андрій Баштовий — The Reckoning Project
Страх
Біда у всіх була спільна, але кожен переживав її по-своєму. Ще кілька днів тому мирні мешканці Ягідного проводили вечір інакше. Хтось дивився новини, поки готував вечерю. Хтось приймав душ, повернувшись з роботи. Світлану тепер гризло відчуття, як безглуздо вийшло. Можна було поїхати в безпечне місце й перечекати воєнні дії. Натомість опинилися у підвалі серед трьох сотень незнайомців. «Це найстрашніші дні мого життя. За життя ти знаєш, що помреш», — скаже вона потім.
У підвалі пошепки обговорювали вбивства 3 березня, а пізніше росіяни приводили туди незнайомих чоловіків: забирали їх на допит, і до підвалу долинали звуки пострілів. Якось привели жінку з немовлям: її авто розстріляли на дорозі, чоловік і донька загинули на місці. Тож коли Ольга пробувала доводити росіянам, що вони тут не потрібні, їй радили: «Будь тихіше, щоб ти не стала наступною».
Страх діяв по-різному. Одні сиділи у ступорі, обійнявши свою кімнатну собачку. Інші навпаки — шукали воду й намагалися зрозуміти, як вижити. За кілька днів люди почали емоційно пристосовуватися до нової ситуації. Якщо не можна повернутися додому назовсім, отже, вони мають принести до підвалу найнеобхідніше: їжу, ліки, теплі речі.
Самовільно піти з території школи було неможливо. Люди інтуїтивно розуміли: якщо когось і відпустять додому, то тільки жінок. «Пустіть», — благали ті солдатів, тиснучи на людські почуття. Комусь — принести одяг для дитини, комусь — подоїти корову. Зрештою один солдат сказав, що в нього вдома олені, а отже, розуміє, що таке тримати господарство. Відпускали їх по одному, з білою пов’язкою на плечі (люди рвали принесені з дому простирадла) і в супроводі солдатів.
Ольга принесла з дому блокнот — раніше записувала туди паролі та пін-коди. Коли люди почали втрачати лік годинам і дням, вона вирішила вести щоденник. Слова в ньому важко розібрати — писати доводилося у темряві, ліхтарики вмикали лише за крайньої потреби. Переходячи на новий рядок, Ольга прикладала вказівний палець, вимірюючи ширину рядка.
День перший — пробували говорити з солдатами. День другий — у всіх забрали мобільні телефони. День третій — почали кип’ятити воду. Вона розуміла, що записи могли знайти: «Свою думку про те, що відбувається, тримала при собі». Російські військові названі «чужі» або «вони».
Удень люди сиділи в підвалі на стільцях, на лавах і на підлозі. Спали також сидячи. Зі шкільних дощок зробили підвищення, де бодай діти могли лежати. В тісноті був єдиний спосіб випростати ноги — встати. Світлана і Лілія мінялися: одна лягала на два стільчики, а інша в той час — на підлогу, під ноги.
Але навіть ті старі стільці й парти не дісталися людям легко. Спочатку в підвалі не було нічого, тільки пил і старий мотлох. Ті, кого зігнали в підвал першими, випросили в солдатів дозвіл принести ці меблі з садочка і школи.
Хоч росіяни зігнали людей у підвал зі словами «так безпечніше для вас», ягіднянці скоро зрозуміли, що їхня безпека тут ні до чого. Пізніше вони повторювали фразу, яку Ольга почула ще в перший день у підвалі: живий щит. Над підвалом, на двох поверхах школи і дитсадочка, жили російські військові. Там був їхній медпункт і приватні кімнати командирів. На дверях досі лишилися написані маркером позивні: «Паук», «Булат».
Макарони з соляркою
У стані шоку про їжу спершу не думали. Потім їли те, що змогли принести з дому. Росіяни віддали людям кілька своїх сухпайків, а самі з’їли все, що було в людей у холодильниках. Також забивали худобу, і весь березень над селом стояв запах шашликів.
Валерій дивився на це й розумів, що, по-перше, військові не планували годувати ув’язнених у підвалі. А по-друге, рано чи пізно всі ці три з половиною сотні людей захочуть їсти по-справжньому. До нього, до депутата, весь час підходили: «Валєра, що нам їсти? Що робити?». Що більше було цих питань, то чіткіше розумів, що розібратися з цим має він. Відвернутися від людей не міг — далеко не втечеш, не сховаєшся.
Тому він почав шукати серед військових когось, із ким можна це вирішити. Знайшовся такий — Валеріїв ровесник. На вигляд років 37, руда борідка і сам рудий. Мав позивний Кльон.
— Жодного вогню. Це ж дим, — відповів.
Може, Валерій погано описав ситуацію? Недостатньо наголосив на тому, що в підвалі — більш як 70 дітей, і найменшим — по кілька місяців? Ще раз підійшов до Кльона:
— Тут майже чотириста людей, і всі вони хочуть їсти.
Цього разу Кльон трохи помовчав.
— Добре. Розводьте вогонь, але щоб не було диму.
А тоді придивився до Валерія:
— Бачу, ти шустрий. Будеш за всіх відповідати. Всі питання вирішуватимуться через тебе.
У Валерія все впало всередині. Але Кльон не пропонував. Це був наказ.
Уперше закип’ятили воду на третій день підвалу. Відразу зробили дитяче харчування і потім щоранку готували дітям манну кашу. У шкільній їдальні знайшли трохи круп і макаронів. Там же взяли великі каструлі й далі в них готували їсти двічі на день — цим займалися добровольці з підвалу. Воду навчилися добувати зі шкільної свердловини — технічна, та все ж вода. Оскільки електрики не було, качали вручну. За один качок — грамів 100–150 води, а щоб приготувати людям їжу і чай, треба було 150 літрів.
Їжа була без смаку — «каша з водою», як каже Світлана. Люди заздрісно дивилися, як росіяни п’ють свої соки з маленьких упаковок — після звільнення вони купуватимуть схожі. А діти хотіли хліба. Деколи росіяни давали їм сухі галети зі своїх пайків, а якось привезли цілу тачку справжнього хліба, нарізаного скибками. Частина його була з пліснявою, а решта — брудна, та матері все одно бігли до тачки, хапали й обтрушували скибочки. Військові знімали цю сцену на телефони.
Росіяни не переймалися тим, як прогодувати людей у підвалі, але одного разу привезли мішки з крупами і макаронами. Валерій здивувався — звідки такий жест доброї волі? Коли придивився — з тих мішків аж крапало. В машині везли дизпаливо, й воно розлилося на крупи. Але люди тричі промивали макарони водою, варили їх і їли.
З харчуванням сяк-так дали раду, але найтяжчими лишалися несвобода, безпомічність і невідомість. А найпринизливішим — туалет. До шкільної вбиральні надворі їх відпускали лише вдень. На ніч росіяни встановили комендантську годину: від сьомої вечора до сьомої ранку за московським часом. В цей час виходити з підвалу не дозволяли, тому на ніч ставили відра. У спортзалі, де сиділи Валерієва родина, волонтерки та загалом 150 людей, було три відра. Щоб не мати потреби користуватися ними, люди не пили води.
Похорон
Перша людина померла на четвертий день. Дмитро Музика, йому було 92. Його дружина Марія також померла в підвалі, переживши чоловіка на кілька днів. На п’ятий день помер іще один. Потім — двоє в один день. Всього із 5 по 30 березня в підвалі від браку кисню, ліків, догляду і загалом від умов життя померло 10 людей.
Список померлих є на стіні однієї з підвальних кімнат, поруч із календарем. І список, і календар вела Валентина Данілова. До вторгнення вона працювала у дитсадку — буквально над тим місцем, де тепер її тримали разом із чоловіком і 83-річною мамою. Валентина знайшла біля кухонного вогнища вуглинку й нею записала першу дату. Потім це стало щоденним ритуалом. «Ви не забули записати день?» — щоранку питав її хлопчик п’яти років, що сидів поруч. Пізніше поруч із цифрами вона писала імена.
Підвал не опалювався, але від сотень тіл повітря стояло гаряче. При цьому стіни лишалися холодними, ними стікало сконденсоване дихання, й люди попід стінами сиділи в калюжі. Але справжній жах був у тому, що бракувало кисню. Валентина порівняла це відчуття з баченим у фільмі про підводний човен, який тоне. Вона зрозуміла, що з ними в підвалі відбувається те саме, що з тим екіпажем — вони задихаються.
Не витримували найстарші. Спочатку люди божеволіли. Не впізнавали своїх дітей. Кричали. Розмовляли з померлими близькими. Розкривали родинні секрети. Потім помирали, сидячи на стільці. Вони могли прожити ще роки, якби не цей підвал: згадують, що один зі згодом померлих у перші дні ще робив надворі фізичні вправи. «Люди вмирали, особливо в перші дні, від шоку. Тому що було нестерпно страшно», — розповіла Ольга Меняйло.
Якщо людина помирала вночі, росіяни не дозволяли винести її з підвалу. Тіло чекало до ранку, поруч із живими. Зранку його виносили в кочегарку — це приміщення на подвір’ї школи поруч із вбиральнею. Мало хто реагував на цю ненормальну ситуацію, почуття притупилися. «Тут труп лежить, тут їсти варимо, тут хтось самокрутку курить», — так описав це Валерій.
На 12 березня зібралося кілька тіл, і військові нарешті дозволили їх поховати: чотирьох із підвалу і вбитого ще 3 березня Анатолія Янюка. Чоловіки з підвалу — їх назвали «поховальною бригадою» — зібрали тіла й повезли на цвинтар. Із ними були родичі одного з померлих і священник Дмитро Ярема — сам родом із Львівської області, він багато років мешкав у Ягідному. Тепер він з дружиною також опинився в підвалі.
Коли дійшло до поховання, родичі померлих просили священника виконати бодай якийсь обряд. Старші люди в селах серйозно підходять до справи свого похорону, десятиліттями збирають належний одяг. Тепер їх ховали без труни і без хреста, а на цвинтар везли загорнутими в простирадла на будівельній тачці так, що звисали руки й ноги. Молитва над могилами мала повернути покійним хоча б якусь гідність.
Викопали дві ями для п’ятьох. Часу на більше не мали — росіяни дали на похорон лише дві години. Пообіцяли: запізнитеся — розстріляємо. Коли в першу яму опустили тіла й почали присипати землею, а отець Дмитро читав молитву, до цвинтаря під'їхала броньована машина «Тигр». Вона призупинилася, на поховальну групу подивилися кілька облич — за балаклавами й під касками видно були тільки очі, але священник помітив, що обличчя були азійські. Машина поїхала далі — і за хвилину-дві усе навколо почало вибухати.
Люди стрибали в яму до мерців, ховалися за деревами. Священник упав між надгробками, на нього упало дерево. Після обстрілу поранених везли до підвалу на тих самих тачках, на яких на цвинтар доставили померлих.
Росіяни сказали, що людей обстріляли українці. І, ніби показуючи, як турбуються про цивільних, взяли поранених у медпункт на перев’язку. Але ягіднянці знали своє. «Вони просто пошуткували й обстріляли нас, щоб ми не розслаблялися», — такий висновок зробив отець Дмитро.
Дати утримання людей в полоні. Ліворуч — імена вбитих росіянами, праворуч — тих, хто помер у підвалі. Андрій Баштовий — The Reckoning Project
Коридор на «беспредел»
У школі над підвалом жили російські військові переважно слов’янської зовнішності. Солдати азійського вигляду — люди з підвалу чули, що це тувинці, — жили в селі, по хатах. Вони також заходили до підвалу, часто п’яні. Тоді батьки кутали своїх дочок у хустки, наче старих, а Світлана вивертала свою червону куртку темною стороною назовні.
До тувинців у російській армії ставились як до нижчих. «Вони дикі, ми за них не відповідаємо», — казали військові-слов’яни зі школи, намагаючись виставити себе кращими перед людьми з підвалу. Але ті боялися і одних, і других, а найбільше — Кльона.
Саме він контролював підвал упродовж більшості часу окупації. Кльон з’явився у школі не першого дня, але одразу ж заявив, що наведе тут лад. «Почав концтабір організовувати», як висловилась Ольга Меняйло. Порівняння з концтабором виринає у спогадах багатьох людей, коли вони описують життя у підвалі: по периметру — озброєні солдати, а всередині — купка людей у черзі до вбиральні.
Якщо спочатку їх просто закривали у підвалі на ніч, то Кльон обов’язково підпирав ззовні двері кілком — ні вийти, ні вдихнути повітря. «Вас покарано», — казав, закриваючи їх посеред дня. Бувало, люди сиділи закриті від вечора до вечора. Благання, стукіт у двері, крики про те, що задихаються, — не допомагали.
«Той, що знущався з нас», — описує Кльона Лілія. «Наш наглядач. Фашист фашистом», — додає Світлана. Якось вона почула, як онкохворий просився додому по ліки.
— Якщо тобі так тяжко, он ліс — іди вішайся, легше стане, — відказав Кльон.
Валерій запам’ятав Кльона як істеричного й неврівноваженого, з манією контролю над ув’язненими в підвалі: «крок вліво, крок вправо — розстріл на місці». При цьому це був «ярий патріот», «буквально хворий цим». Доводив Валерію, що в Другій світовій перемогла Росія, а не Радянський Союз, а в українських школах нібито дітей навчають, що ту війну виграли американці. Валерій якось підійшов до Кльона по дозвіл людям сходити додому. Рудий військовий вислухав його і дав аркуш паперу зі словами.
— Ти гімн російський знаєш?
— Ні.
— А радянський?
— Не знаю.
— Ось тобі гімн, і якщо хтось хоче піти додому по їжу, нехай ідуть і співають російський гімн.
Валерій стояв і дивився на Кльона, а той простягав папір.
— На, бери, нехай переписують і вчать. Такі умови.
Російського гімну не заспівав ніхто.
Кльон мав чин капітана, але його імені Валерій так і не дізнався. Той лише якось обмовився: «У вас тут земля наче пух, не як у нас на Уралі». Згадував, що це не перша його війна, але де саме воював, не уточнював.
Він став для людей у підвалі головним символом їхніх страждань. Але командиром у військовій одиниці російської армії, яка стояла у школі, був інший. Високий і світловолосий чоловік років 45 із позивним Паук. Його форма відрізнялася — була світло-сіра, не зелена. У школі є його «кабінет»: матрацами закладене вікно й маркером на білих дверях написаний позивний.
«Врівноважений, адекватний», — описує його Валерій. У нього виникло враження, що Пауку трохи соромно за те, що відбувається. Він ніби постійно ховався і не хотів перетинатися з людьми з підвалу, але деколи з ним вдавалося порозмовляти. В одній такій розмові Паук сказав Валерію, що не підтримує путінського режиму. Можливо, так і було, але цього виявилося замало для того, щоб виявити людяність.
В іншій розмові той самий Паук чи інший військовий — Валерій не пам’ятає, хто саме, — сказав таку річ: коли вони зайшли на територію України, то просувалися без перешкод до села Шестовиця (за яким Світланине авто потрапило під обстріл 27 лютого), а під Шестовицею їхнє відділення розбили, і тоді вони отримали від командування «зелений коридор на “беспредел”».
Після дозволу робити на захоплених територіях усе, що заманеться, на їхньому шляху опинилося Ягідне.
Пропаганда
Якось до школи приїхав БТР, маркований білими колами.
— Хто тут старший? — звернувся до людей з підвалу чоловік, на вигляд — якийсь командир. Показали на Валерія, який уже змирився з цією роллю. Командир запитував, чого їм бракує. Смішне питання, якщо зважити на обставини, але Валерій стримано відповідав, що потрібне дитяче харчування, підгузники, вологі серветки.
— Добре, я привезу, — сказав командир. — А ти знайди людей, які дадуть інтерв’ю. Перше буде для російської публіки. Треба розказати, що ми вас рятуємо, що ви раді нас бачити. А друге — для вашого президента. Нехай люди звернуться до нього, щоб він склав повноваження і припинив цю безглузду війну. Всіх охочих ми вивозимо до Росії. Даємо житло, роботу.
За два дні командир повернувся. Вивантажив підгузники, дитяче харчування, цукерки. І до Валерія:
— Ну що, де люди, які даватимуть інтерв’ю?
— Вибачте, людей немає.
— Як це? Я свою частину угоди виконав, черга за тобою, — показав на привезені речі.
— Розумієте, якщо людина дасть таке інтерв’ю, їй доведеться виїжджати в Росію. А в нас люди не хочуть виїжджати.
Пропозиція виїхати до Росії звучала не вперше. До підвалу часто спускався військовий з позивним Глухой. Молодий, років 30. За враженням Валерія, «помішаний на військовій справі і на матінці-Росії». Приносив цукерки, пропонував дітям потримати автомат, а дорослим — добровільно виїхати до Росії. Роздавав газету «Комсомольская правда», березневий спецвипуск — про розпочату Росією «спецоперацію» в Україні і з цитатою Путіна на першій шпальті: «Нам не лишили іншої можливості захистити Росію, наших людей». Виглядало, що саме Глухой відповідав за агітацію.
Глухой не залишив по собі такого негативного враження, як Кльон. Загалом був спокійний, але мав погану звичку — клацати запобіжником на автоматі. Розповідав, що вже воював на Донбасі й по тому купив собі дві квартири. Планував повернутися з України цього разу й купити ще одну. Казав, що його звати Ілля Глущенко, а його дід — із Житомира.
Надія, відчай і знову надія
Люди в підвалі не знали, що відбувається на фронті, що з Україною, з Києвом, Черніговом. Вони чули від Глухого та інших солдатів: «Ми захопили всі ваші міста», — але не йняли цьому віри. Якщо росіяни захопили всі міста, то чому досі стоять у Ягідному? В медпункті у них працювало радіо, там можна було підслухати новини. Так люди знали, що Київ тримається, Чернігів тримається. «Комсомольская правда» не стала джерелом інформації, а використовували її — як свого часу й радянську «Правду» — за побутовим та гігієнічним призначенням.
Валерій спостерігав за настроями росіян. Зауважував нестикування в їхніх словах і діях. Якось один із командирів збирався їхати в Росію. Пообіцяв привезти медикаменти. Але повернувся вже за два дні. Валерій подумав: замало часу для поїздки.
— Люди запитують про таблетки. Ви привезли?
— Не привіз і не привезу, — відрізав. — Ваші партизани мінують дороги, ми в Росію не можемо проїхати.
«Прекрасно. Отже, є надія», — подумав Валерій.
День за днем він спостерігав, як обстрілюють російську техніку. Рахував: якщо за день згоріли три одиниці, і це тільки те, що він бачив із території школи, то за десять днів буде тридцять машин. А якщо сполучення з Росією втрачене, отже, колись має настати цьому кінець. Весна й потепління приносили ірраціональну надію на краще. «Не вірилось, але надія була», — так описала свій стан Валентина, що вела календар.
Та одного дня Валерій побачив, як росіянам привезли літню форму.
У підвалі тривала епідемія вітрянки, люди кашляли від задухи й підвального пилу. Багато хто мав високу температуру. Від сидіння в людей розпухали ноги, на них відкривалися рани. Росіяни могли дати зеленку чи таблетки від кашлю, але переважно відповідали: «Ми не лікувати вас сюди приїхали». Люди й далі помирали, їхні тіла виносили в кочегарку. Живі приходили туди митися.
Але під кінець березня підвалом почали ходити чутки, що росіяни збираються відходити. Люди зауважували серед військових новий рух, охорони поменшало. У підвалі наростало приховане, але вже радісне передчуття волі. Якось це зауважив Глухой, йому такий настрій не сподобався.
— Ми підемо — інші прийдуть, — відрізав.
30 березня було свято Теплого Олекси. «Всі марять свободою», — записала Ольга Меняйло у щоденнику. Її внукові Олексію напередодні виповнилося п’ять місяців, і вони жартома зверталися до немовляти: «Олексійку, може, ти випровадиш уже їх звідси?».
Того дня зранку люди вийшли, як уже звикли за майже місяць, до вбиральні, почали готувати їжу. Та годині об 11-й їх знову загнали в підвал і зачинили. Дерев’яні двері мали отвір — його вирізали для доступу повітря. Солдати кричали: якщо хто наблизиться до дверей — стрілятимуть. Але дехто все одно ставав віддалік і крізь отвір бачив, як росіяни забирають техніку.
В кожного всередині росло відчуття надії. Але в’язні підвалу за майже місяць навчились очікувати будь-якого підступу від росіян, які окупували їхній дім. Може, ці відійшли, але зараз прийдуть інші. Може, сховалися і стрілятимуть, щойно люди порушать заборону і вийдуть із підвалу.
Але техніка гуділа й гуділа, її звук віддалявся, а це означало, що принаймні ці їдуть геть. На зміну гудінню почули стрілянину. Вона тривала ще деякий час, а потім враз усе затихло. Настала повна, суцільна тиша. Може, кроки, голоси? Нічого.
А тоді хтось вибив двері — і перші чоловіки вийшли з підвалу. Вийшли і не побачили ані техніки, ані солдатів. Тоді потихеньку, по одному, люди почали підніматись нагору. Вдихати весняне повітря. Дивитись на небо. І пташки вперше за місяць прилетіли до школи.
Вільні
Люди пробували відходити все далі й далі від підвалу — від тих кількох квадратних метрів, де їм дозволено було перебувати протягом майже цілого місяця. Вийшли за ріг школи — нікого. Обережно, тільки доріжками — можуть бути розтяжки, міни. За територію школи, за паркан, на ближню вулицю. Нікого. Ступали — і боялися повірити, що вільні. Тоді — до найближчої хати. Пусто. І в наступній.
Найсміливіші побігли до себе додому. Повернулися до підвалу: немає в хатах росіян. І це повторювали всі: вони пішли, їх немає, їх справді немає! Люди почали усміхатися. Хтось приніс радіо. Їм треба було почути новини, зрозуміти, «Україна чи Росія», як каже Валерій. Але по радіо була тільки музика. Прислухались, а пісня була українською. Отже, Україна досі існує.
Хтось розкопав телефон — у день, коли росіяни ввійшли у село, дехто встиг буквально закопати телефони у землю або сховати ще десь. Ставали на колесо на дитмайданчику — триста людей по кілька секунд кожному. Світлана набирала номер чоловіка і раз по раз помилялася в одній цифрі. Зрештою подзвонила доньці:
— Крістіна!
— Мама!
— А-а-а!
— А-а-а!
Час вийшов, слухавку забрали, бо інші чекали своєї черги. Але Світлана встигла повідомити, що жива.
Ольга з сусідами пішла дивитися на свою двоповерхівку: не згоріла, це добре. Але шибки вибиті, дах розбитий, у квартирі калюжі, а посеред вітальні — гора з усього, що російські військові вивернули з її шаф, зі скла та уламків. Електрики й газу немає. Ночувати тут — те саме, що на автобусній зупинці. Крім того, росіяни вкрали теплий одяг, чоловіче взуття і шкарпетки, інструменти — не лише з її дому. «Ми всі говорили: щойно буде можливість — у підвалі й ноги не буде», — згадує Ольга. Але парадокс: у першу ніч на волі більшість повернулася до місця свого ув’язнення.
Тієї ночі ніхто їх у підвалі не закривав. «Перший ранок на свободі», — записала Ольга. За звичкою кип’ятили воду, готували сніданок. Аж тут хтось побачив, як із лісу виходять чоловіки у формі. Перша реакція — ховатися. Але придивились — це не була російська форма. І тоді хтось обережно, а далі вже на весь голос вигукнув: «Наші-і-і-і!».
Люди побігли до військових, торкалися їх тремтячими руками, перевіряючи, чи не міраж, сміялись і плакали. А тоді, як згадує Лілія, обступили солдатів, вп’ялися очима і просили розповісти справжні новини — знову і знову, по колу, аж ті стомились повторювати.
Військові вислухали хаотичні пояснення й доповіли по рації, що знайшли понад три сотні закритих у підвалі людей. Викликали Червоний хрест і евакуаційні автобуси. Як згадує Ліля, це був момент, коли всі усвідомили: тепер житимуть. Тоді вперше за майже місяць вони зі Світланою та іншими по-справжньому заговорили, слова лилися, наче зірвало греблю. В підвалі вони розмовляли мало, бо й про що? Думати про минуле гірко, майбутнього, як висловилася Лілія, «практично не було», а теперішнє було надто безнадійне.
Світлана і Лілія сіли до когось у машину — їхнє розбите авто лишилося в селі — і рвонули геть із Ягідного. Багато місцевих теж не хотіли бути у своїх будинках, тим паче що росіяни, відходячи, замінували деякі хати і сараї. Люди затягували плівкою вікна, щоб не потрапляв дощ, сідали в автобуси і їхали — хто до родичів, хто до тимчасових притулків. Головне — якнайдалі, в тепло, комфорт і безпеку. Так поїхали Валерій з родиною, поїхали Ольга, Валентина, отець Дмитро.
Ця весна в Ягідному не була схожою на інші. На городах працювали тільки сапери.
Знову до підвалу
— Ну що, прогуляємось до підвалу?
Тепер Світлана та Лілія хочуть показати своїм чоловікам місце, де їх місяць тримали без зв’язку із зовнішнім світом. Компанія йде вулицями Ягідного — наприкінці літа здається, що село поволі відновлюється. У садках, навіть біля зруйнованих будинків, дозрівають яблука та сливи, на городах — помідори. Сивий чоловік із цигаркою у руці присів на купу обгорілого металу, охайно складену на узбіччі.
— Пам’ятаю, першого вечора на волі я вийшов, курив — і дивився на зорі, — з усмішкою каже він, хитаючи головою.
Ліричний настрій уриває чийсь спогад: ось тут під деревом лежав убитий, його кілька тижнів не дозволяли поховати. Так тепер у Ягідному з усім: пережите в березні не стерлося з пам’яті, його тільки злегка прикрила тінь відносно спокійного сьогодення. Кожен тепер є свідком злочину, кожен має забагато тяжких спогадів.
Свідком злочину лишається і школа, яка більше школою не є, як і садочок. Подвір’я прибране, але всередині скрізь є сліди перебування росіян, упаковки від їхніх сухпайків, попільнички, сміття. Військові лишили на стінах малюнки, серед них є нотатка «55 бр» — це 55-та окрема мотострілецька бригада з республіки Тува. Крім того, як з’ясували журналісти «Суспільного», в Ягідному розташовувалися військові з інших підрозділів російської армії: 228-го полку, що базується в Єкатеринбурзі, та 74-ї моторизованої бригади з Юрги.
Присвічуючи ліхтариками й телефонами, Світлана і Лілія роздивляються речі, які нагадують про той страшний місяць. Наприкінці літа в підвалі багато що лишалося таким, як того дня, коли його покинули люди. Обласна адміністрація хоче зробити тут музей, місце пам’яті. Якщо це станеться, то важливими експонатами будуть написи на стінах: дитячі малюнки, написані дитячою рукою слова державного українського гімну. І той календар, який Валентина Данілова накреслила вуглинкою на стіні підвалу: по центру цифри, праворуч — імена померлих у підвалі, ліворуч — список убитих росіянами.
«Якщо ми помремо, інші люди дізнаються, скільки ми витримали», — пояснила Валентина, для чого вела ці записи. Вона вижила, і тепер інші можуть дізнатися не лише скільки, а що саме вони витримали. І хто в цьому винен.