Victory for Viktoria: у ПАРЄ говорили про захист журналістів під час війни
У Страсбурзі відбулося слухання Victory for Viktoria, присвячене пам’яті української журналістки Вікторії Рощиної та захисту журналістів, які працюють під час війни. Розмову організував Комітет з питань культури, науки, освіти та медіа Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) під час осінньої пленарної сесії Асамблеї.
День Victory for Viktoria ПАРЄ започаткувала у 2025 році на честь Вікторії Рощиної, яку російські сили викрали під час роботи на окупованих територіях України і яка загинула в російському полоні. Щорічне вшанування присвячене воєнним кореспондентам та журналістам, які ризикують життям, щоб розповідати про події в зонах конфліктів. Цьогоріч його провели вдруге.
Спікерками слухання стали журналістка французького видання Le Monde, репортерка й письменниця Аріан Шемен та українська журналістка, авторка й документалістка Наталка Гуменюк, співзасновниця та керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу. У розмові також взяли участь президентка ПАРЄ Петра Байр і народна депутатка України Євгенія Кравчук, яка підготувала для Асамблеї доповідь про українських журналістів у російському полоні.
Під час обговорення учасниці й учасники порушили питання переслідування журналістів у Білорусі, російської пропаганди та ролі перевіреної інформації. Наталка звернула увагу на те, як атаки на українську інфраструктуру супроводжуються інформаційними кампаніями, спрямованими на послаблення довіри й роз’єднання суспільства.
Повне слухання доступне до перегляду на YouTube. Нижче публікуємо повний текст промови Наталки Гуменюк українською:
Слова Аріан гостро мене поранили. Поясню чому. Вона згадала ще одного мого друга — українського художника Давида Чичкана, анархіста, який пішов воювати добровольцем і загинув у бою. Могила Вікторії буквально поруч із могилою Давида. Вони обоє добре мені знайомі. І зараз їхні могили – поруч. Вдова Давида, коли потрібно, прибрає могилу Віки. Ось наскільки ці історії близькі й реальні.
Близько трьох років я була керівницею Вікторії. Я очолювала незалежне українське медіа hromadske, де вона пропрацювала п’ять років. Я вже не працювала там, коли почалося повномасштабне вторгнення і коли Вікторія потрапила в полон.
Та Вікторію я добре знала. Вона була абсолютно безстрашною. І мушу поправити: навіть якби наступного вівторка їй виповнилося 30, вечірки все одно не було б — Вікторія ніколи не ходила на вечірки, не влаштовувала вечірок. Вона весь час працювала. Ми ніколи не могли спромогтися і переконати її зупинитися й не працювати. Такою вона була.
Мене вразило й те, що буквально вчора я редагувала інший матеріал — про окупацію Запорізької атомної електростанції в Енергодарі. Саме туди Вікторія поїхала, саме там її викрали. Але її попередні фото з Енергодара та свідчення, які вона зібрала до своєї загибелі, досі залишаються серед небагатьох доступних матеріалів звідти. Ми шукали, кому належать ці важливі фотографії. Їхньою авторкою виявилася Вікторія. Це теж говорить про те, як багато ми втратили.
Я не повторюватиму, в яких умовах її утримували, але хочу наголосити на наступному. Багатьох інших журналістів убили. Багато інших журналістів залишаються в полоні. Вікторія, напевно, була однією з найвідоміших.
Довгий час ми, її колеги, не знали, де саме вона перебуває. Згодом від людей, які сиділи з нею в одній камері й бачили, як її катували, зокрема електричним струмом, ми дізналися, що вона постійно наголошувала, що є журналісткою. Їй вистачало відчайдушності вимагати, щоб їй бодай висунули звинувачення. За весь час її ув’язнення цього не сталося. Росіяни навіть не намагалися її в чомусь звинуватити.
Ми дізналися, що вже в грудні, через чотири місяці після того, як вона потрапила в полон, її здоров’я катастрофічно погіршилося. Померла Віка наступного вересня. Не було жодної причини, з якої Росія не могла б звільнити її ще взимку, коли їй було вже дуже погано.
Сьогодні ми говоримо про вшанування пам’яті. Я дуже ціную цей захід і знаю, що родина Вікторії теж його цінувала б. Але мушу пояснити, що мені боляче бути на такому заході, на заході присвяченому людині, яку знаєш особисто.
Хочу додати, що Тимчасова слідча комісія, створена українським парламентом, і українські слідчі фактично встановили людей, які стоять за смертю Вікторії. Це Олександр Штода, начальник СІЗО № 2 у Таганрозі, вже є в санкційному списку ЄС. Друга людина — В’ячеслав Перевозкін, начальник СІЗО № 3 у Кізелі, де Вікторію вбили. Українські правоохоронці розслідують його дії. Але його ім’я також має бути відомим, і до нього має бути більше міжнародної уваги.
Поки Вікторія перебувала в полоні, я мала можливість виступати на багатьох майданчиках. Я говорила про неї на заході ЮНЕСКО до Всесвітнього дня свободи преси. Спілкувалася з керівництвом більшості організацій, які підтримують медіа: «Репортерами без кордонів», Комітетом захисту журналістів. Ми всі знали, що вона там. Ми весь час думали: вона надто відома, можливо, ще почекаємо, можливо, згодом…
І ми чекали надто довго — доки звільняти її не стало запізно.
Тому під час кожного наступного виступу я нагадую: у російському полоні досі залишаються 30 журналістів. Це ті, про кого нам відомо. Що ми можемо зробити зараз, щоб не чекати, поки когось із них уб’ють завтра чи післязавтра? Щоб наступного року нам не довелося вшановувати вже їхню пам’ять?
Це мій головний заклик. Якщо є можливість називати їхні імена, як це робить Євгенія, ми зобов’язані це робити.
Я також хочу поговорити про журналістів, які продовжують працювати. Мене попросили трохи розповісти про нашу роботу. Ми робимо ту саму роботу, що й Аріан Шемен. В Україні працює багато неймовірних журналістів і журналісток.
Я завжди рада, коли нашу роботу визнають, коли ми отримуємо різні премії. Найбільше я ціную, що нас відзначають саме за нашу роботу, а не зі співчуття до складних обставин, у яких ми опинилися.
Наприклад, в одному з проєктів, я керую командою, яка збираємо свідчення про воєнні злочини. Ми зібрали понад 600 таких свідчень, детальний, записаних в нейтральному тоні. Половина з них — з окупованих територій.
Один із членів нашої команди, місцевий журналіст із Каховки Олег Батурин, на початку війни сам потрапив у полон. На щастя, його звільнили через вісім днів. З ним поводилися дуже жорстоко. Та я хочу наголосити: після звільнення, коли йому вдалося виїхати, він зібрав понад 50–60 надзвичайно важливих свідчень. Він — єдина людина, яка могла це зробити, тому що він місцевий репортер і зосереджений на окупованій Херсонщині.
Зараз він пише про Олешки — українське місто в окупованій частині Херсонщини, яке опинилося в російській блокаді. Люди там на межі голоду, Україна закликає дозволити їхню евакуацію. Матеріал Олега, для якого він поговорив із людьми, що йому довіряють, — один із небагатьох, які дають нам змогу зрозуміти, що там коється.
За іменами журналістів стоять історії, які ми знаємо завдяки ним. Саме завдяки цим людям ми отримуємо перевірену інформацію про війну з деталями й нюансами.
Хочу звернути вашу увагу ще на одну річ. Ситуація погіршується й за межами окупованих територій, зокрема в тилових і прифронтових районах України.
У межах іншої ініціативи за кошти міжнародних донорів, переважно європейських, ми підтримуємо невеликі редакції. Іноді йдеться про зовсім невеликі суми — дві чи три тисячі євро. За ці кілька років ми підтримали сотні таких медіа. Нещодавно ми попросили їх розповісти, в яких умовах вони працюють.
Це було дуже боляче читати. Кілька десятків невеликих видань описували свої виїзди, те, як їдуть у села, де за ними полюють дрони, щоб доставити газети. Іноді вони єдині розповідають про певну місцевість — невелике місто на Сумщині, Чернігівщині чи Одещині. Часто вони єдині повідомляють про руйнування саме в цій громаді.
Часом туди справді потрібно приїхати й привезти саме паперову газету, бо немає електрики. Для літніх людей це єдине джерело інформації. Ось така реальність.
Перелік проблем настільки довгий, що я не встигну назвати всі чи розповісти про кожну докладно. Загалом ідеться про небезпеку під час роботи на місцях, фізичне й психологічне виснаження через нічні атаки та хронічне недосипання. У деяких містах і містечках повітряна тривога триває 24 години. Ідеться про енергетичну стійкість і цифрову безпеку, адже багато журналістів, зокрема з Донецької та Запорізької областей, постійно зазнають кібератак. Про величезні руйнування майна та наслідки для працівників редакцій.
Ми не можемо повернути Вікторію. Звільнити людей із полону дуже складно, але ми маємо про це говорити. А журналістам, які продовжують працювати, ми можемо допомогти — надати хоча б базові засоби захисту, уможливити їхню роботу. Бо вони все одно робитимуть свою роботу.
На завершення хочу сказати ось що. У різних країнах авторитарні режими намагаються вбити журналістику. У цьому контексті я можу говорити про Росію. У Росії немає журналістики. У Білорусі немає журналістики. У багатьох країнах її більше немає.
В Україні журналістика є. Журналістів убивають, але журналістика жива. Вона існує.
Працюючи з багатьма невеликими та національними медіа, я зрозуміла ще одну річ. Їх тисячі. Багато з них з’явилися за останні 15–20 років. Вони протрималися. Повномасштабне вторгнення 2022 року їх не знищило. Їм важко. Іноді редакція — це одна чи дві людини. Іноді їхні бюджети сміховинно малі. Якщо говорити про гіперлокальні медіа, якість часом неідеальна. Але вони є.
Підтримуючи їх і спілкуючись із ними протягом останніх чотирьох років, я розумію, що це екосистема, середовище, яке ми створили завдяки тому, що в Україні є демократія й певний рівень плюралізму. Саме тому ми знаємо, що відбувається. Не варто сприймати це як належне. Це потрібно берегти, цінувати й надалі підтримувати. І певною мірою це привід їх відзначити. Я досі дуже вірю, що ми можемо знати, що відбувається, бо так багато людей у різний спосіб, із різними можливостями роблять цю роботу.
На жаль, Вікторія вже не може її продовжувати. Але ми маємо продовжувати за неї.
Щиро дякую.
Коментарі